ВАСИЛЬ СЛІПАК
Історія Василя Сліпака - безглузда загибель чи патріотизм як він має бути
Український оперний співак, який побудував блискучу кар'єру закордном, а саме у Франції, здавалося б все, життя вдалося. У Василя було все, до чого, власне, прагне багато людей: гроші, друзі, близькі люди, які його любили та підтримували і найголовніше - його улюблена справа. Франція прийняла його та дозволила бути тим, ким він був ще в школі - оперним співаком. А потім він приїхав до рідної країни - саме, коли для неї настали важкі часи. Тут і загинув.
Почнемо з історії життя Василя. Народився він у Львові 1974 року. Як і будь-яка дитина, був присутній на усіх домашніх святкових застіллях, які не обходилися без пісень. Полюбив ці мелодії, вони запали йому в душу. Шестирічним на сільському весіллі заспівав пісню тріо Мареничів «Тиша навкруги». З 1981 по 1981 рік навчався у Львівській 46-й школі. Мені вдалося там побувати саме 14-го листопада в День захисника Вітчизни. У цей сонячний день рідна школа героя вирішила встановити в його честь меморіальну дошку.
Мені вдалося поспілкуватися з його старшим братом Орестом. Він розповідає, що Василь був надзвичайно світлою та хорошою дитиною, яка завжди мала готовність прийти на допомогу. Мене вразило, що спогади з дитинства Орест проголошував з посмішкою та неймовірною гордістю, а не з сумом. У мене назріло питання: "Чи не було б краще, якби Василь залишився у Франції і певним чином проігнорував цю війну?", на що старший Сліпак сказав: "Знаєте, Василь був дуже життєрадісною людиною і гинути він не збирався, хотів лише захистити свою неньку-Україну. Ніхто і думати не міг про таке, для нас усіх це стало ударом
"От зараз, бачите, яка урочистість, а коли Василько хотів знайти місце під Сонцем, ні Львіський оперний театр, ні Київський його не прийняли. Тому я хочу лише побажати, щоб ми любили живих і цінували, бо, як бачимо, вони на це заслуговують..." - розповідає вчителька англійської мови Рома Степанівна.
Так чи інакше - така людина загинула, і загинула вона в бою за рідну землю, яку надзвичайно любила. Василь Сліпак для мене завжди буде прикладом патріотизму, справжнього, того, який він мав би бути. Україна відштовхнула його у свій час , але він прийшов до неї у скрутний час. Багато ж хто хоче звідси поїхати, покинути, знайти краще місце для життя, ті люди також пишуть в соціальних мережах, як вони люблять її, як сумують, але не приїздять до неї, бо ж у них інше життя, бізнес, робота, а війна, а що війна? Я ж тут більше не живу, але дуже співчуваю! Не засуджую такої позиції, але кажу про очевидні речі. Це не патріотизм, патріотизм - це як любов, це бажання віддавати, а не отримувати.
Людмила Руденко
Журналіст
